Цими днями у інфопросторі можна було спостерігати просто таки показову ілюстрацію епохи у якій ми живемо та її моральних цінностей. Точніше поступової їхньої втрати….
Довго вагався чи цей допис взагалі потрібен та чи його будуть читати. Згадав трохи молодість, товаришів, тусовки, зльоти й усі сумніви розвіялися моментально.
Секс, драгз та рок-н-рол жовті цінники
Відразу переходимо до суті допису. Протягом минулого тижня можна було спостерігати дві знакові події у житті мотоспільноти. (хоча об’єктивно то тільки одна!))
З одного боку – відкриття супермаркету Сільпо в байкерському стилі під Києвом. З іншого – тисячі райдерів з усієї країни збираються на Тарасову Гору, один із найстаріших, і найтрушніших мотозльотів в Україні.
Здавалося б, це дві, ніби, зовсім різні події, різний формат, різні учасники, абсолютно різні цілі. Перша-це ритейл для масового споживача, друга – жива, лампова зустріч мотолюдей та тих, кому не байдужа двохколісна техніка.
Ці події взагалі не було б сенсу порівнювати, якби не одне “але” : обидві використовують одну й ту саму естетику та субкультуру в одному інформаційному полі. І те, як інфопростір реагує на них, ставить нашому суспільству неприємний діагноз.
Картонний бунт у зоні комфорту
Історично мотокультура була синонімом свободи, протесту, бунтарства та незалежності від споживчого суспільства. Це про людей, які ночували на узбіччях, намотували тисячі кілометрів та ділили останній літр бензину десь вночі посеред траси.
Сьогодні ж корпорації беруть цю естетику, вичищають з неї весь бруд, кров, і піт, стерилізують, і вішають над касами самообслуговування.
Бунтарство стало безпечним. Тобі більше не треба їхати в дощ тисячу кілометрів або перебирати мотора на морозі, щоб доторкнутися до байкерської романтики – достатньо просто зайти в магазин та взяти в руки кошик чи візок.
Медійна тиша
Тут і криється головний парадокс цих двох різних подій: алгоритми соцмереж і медіа зробили свій вибір – бутафорський кастом із колесами з кілець ананаса над касою виявився куди важливішим, і медійнішим, ніж тисячі кілометрів реального пробігу, пил, намети та справжнє братерство на Тарасці.
На зльоті збираються люди, для яких мотоцикл це не елемент декору, а є способом життя. Люди, які знають ціну кожному кілометру, кожній стертій резині та кожній подряпині на пластику. Там є справжня історія і справжній, не підроблений дух. Але де репортажі? Де захоплені пости інфлюенсерів про людей, які долають сотні кілометрів під зливою, щоб зустрітися з братами по духу?
Їх майже немає. Тому, що з точки зору сучасного медіаринку реальне життя – неформат. Воно нікому не цікаве. Його важко монетизувати. З нього важко зробити швидкий ролик для продажу ковбаси. Тарасова Гора не вписується у вилизані алгоритми маркетологів.
Корпораціям набагато вигідніше створити власний, кишеньковий байкерський зліт прямо на парковці супермаркета, де протест закінчується рівно там, де починається черга за акційним товаром.
Ілюзія причетності
Ми живемо в час тотальної втрати ідентичності, коли культура перетворилася на мерч. Великий бізнес продає ілюзію свободи людям, які добровільно зачинили себе в клітці нескінченного споживання.
Дивлячись на те, як медіа ігнорують живий пульс мотокультури заради хайпу навколо дизайнерської інсталяції з дешевих будівельних болтів, стає зрозуміло: війна за автентичність в інфопросторі програна. Але вона не програна в гаражах і на трасах. Поки пластикові бунтарі фотографуються з ананасовими байками, справжні райдери просто заводять мотори і їдуть на Тараску. Та й, взагалі, просто їдуть. Бо реальна дорога, на відміну від маркетингу, ніколи не продається зі знижкою.
Всім Мотобратам та Мотосестрам гарного сезону, цікавих доріг, повних баків та вірних Друзів!
P.S.
Хтось напише у коментах: автор до чого взагалі цей потік пафосної байкерської романтики?
Річ взагалі не у мотоциклах. Замість V-TWIN можна підставити будь-яку іншу річ або ідею, що має сакральну цінність для певної групи людей. Альпінізм, панк-рок, вуличне мистецтво, чи навіть крафтове ремесло, алгоритм завжди однаковий.
Сучасний маркетинг діє як кислота. Він поглинає, перетравлює та безжально спотворює все, до чого торкається.
Механізм простий: взяти те, що створювалося кров’ю, потом, і роками відданості, витягти з нього візуальну естетику, викинути складний філософський зміст, і продати цю порожню оболонку натовпу.
Коли щось глибоке і справжнє масштабується до рівня масового споживання, воно неминуче знецінюється.
Якщо ідентичність і бунт можна купити на касі разом із пакетом продуктів, вони втрачають свою цінність.
Будь-яка сакральна річ, поставлена на конвеєр для мас-маркету, перетворюється на ширвжиток, і стає непотрібною тим, хто стояв біля її витоків.
Система бере унікальний код субкультури і робить із нього одноразовий пластиковий стаканчик, який після використання летить у смітник історії разом із черговим відпрацьованим та забутим трендом. І найгірше в даній ситуації те, що більшість сприймає це абсолютно нормально, не усвідомлюючи значення та реальні наслідки