Шлях до мрії. Розділ VII. Мотоциклом на полонину Стеришора
Автор – Іван Космина
Я часто себе сварив, що постійно критикую владу за те, що вони не дотримуються Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю та ряду законів, які захищають осіб з інвалідністю.
Ну чому, чому, Іване, ти такий дурак!? Та ж заплющ ти очі на ці порушення і буде тобі щастя. А якщо ще й похвалиш владу за якись рагульний пандус, що вдвічі перевищує кут нахилу, то ще й тобі грамоту дадуть і брехливу оду заспівають про силу духу, незламність і всяке там бла бла бла. Чим більше я критикував владу за їхні порушення, тим менше мене обманювали, що розуміють, як непросто людині з інвалідністю в нашій громаді. Бо найкращі слова, це вчинки. І якщо мені говорять, що розуміють мене, а потім роблять рагульний пандус, чи захищають владу за відсутність паркувальних місць для осіб з інвалідністю на новозбудованих парковках.
То лицеміри вони і я легко прощався з цими людьми.
Деякі з них, мені реально допомогали колись реалізовувати мої якісь дрібні проекти. Але якщо ці люди бачать, що чиновник порушує закон, але захищають його заради власної вигоди, то нам не по дорозі. Так я втрачав людей, але не змінював свій шлях. Іноді мені здавалось, що скоро я залишусь лише з своїм мотоциклом, бо навіть мама, моментами казала мені, сину, зупинись. Але не зрадити свої принципи, для мене було куди важливіше, бо я відстоював закон і право жити на рівні з усіма, а не шкурні інтереси.
Мені ніколи не буде за це соромно подивитись на себе в дзеркало і сказати собі: Так, це я Іван Космина, який написав десятки скарг на місцевих чиновників відстоюючи права людей з інвалідністю і хто б там, що не говорив в мене за спиною, ви ніколи не скажете мені цього в очі, бо всі перевірки, які були ініційовані мною, підтверджували мою правоту. А колись, історія все розставить на свої місця, але ці позитивні думки до мене приходили не одразу.
Фільм на Суспільному
-Іван привіт. Мене звати Зоряна, я продюсерка Суспільного. Ми з вами не знайомі, але я слідкую за вами у ФБ. В мене є до вас пропозиція зняти фільм про вас. Це ще дуже сира ідея, я про це розповіла своєму керівництву в Києві і виявилось, що вони чули про вас і про вашу діяльність, а також про мрію подорожувати на мотоциклі. Якщо ви будете не проти ми писатимемо грант і якщо історія про вас переможе в конкурсі, зацікавить донорів і ми отримаємо фінансування, ми зніматимемо кіно.
-А який сценарій? Запитав я.
-Сценарій – це ваше життя. Посміхнувшись відповіла дівчина
Я одразу погодився. Бо розумів, що коли все вийде, то цим фільмом, я зможу привернути увагу до проблем людей з інвалідністю, а це мене найбільше мотивувало.
Ця робота з грантом тягнулась вісім місяців і тут знову дзвінок.
-Іван – це Зоряна. Я вас вітаю, ваша історія зацікавила донорів і ми получили кошти на зйомки. Зараз ми оголошуємо конкурс на виробника, потім укладаємо договір з переможцем і приступаємо до роботи.
Цей фільм був винагородою за всі роки, які мене звинувачували в політиканстві та упередженому ставленні до влади.
Бо саме через цей фільм, я зміг показати правду про порушення прав осіб з інвалідністю в Гусятинській громаді, широкому загалу, що не подобалось багатьом чиновникам. Моє знайомство з командою режисерів, монтажерів та продюсерів відбулось на мій день народження. І саме в цей день, мене навідали на мотоциклах відомі артисти, Олег Собчук, лідер гурту ‘’СКАЙ’’ та Мишко Адамчак – лідер гурту ‘’Кораллі’’, військовий парамедик та автор проекту ‘’Моя мотокраїна’’.
Мишко через свої відео показував, яка красива наша країна. Подорожуючи на байках по різних областях, він заохочував людей до мотоподорожей і до ознайомлення зі своєю країною та цікавими, історичними місцями. Однією з таких локацій було моє маленьке село, яке розташоване на річці Збруч, що до 1939-ого року була кордоном між радянським союзом та Польщею. А в моїх мріях було привернути увагу туристів до нашого села, саме завдяки цій річці, яка має таке історичне значення та красивій природі, тому, Мишко погодився показати цю місцину в своїй програмі.
-Іван привіт, це Алла, я режисерка фільму. Ми з командою плануємо зняти декілька кадрів для фільму. В Карпатах на полонині Стеришора і в нас один сприятливий день для цього, субота.
Ти зможеш з друзями повторити поїздку в Карпати?
Враховуючи, що сьогодні середа, а мотоцикл ще треба підготувати, я був спантеличений, але моя звичка не відступати додала впевненості.
-Алла, я передзвоню тобі через десять хвилин. Я змушений поговорити з друзями.
-ОК. Відповіла мені дівчина.
-Тимофій привіт. Є пропозиція з’їздити в Карпати, підтримаєш?
-Вань, дивне запитання. Ти ж знаєш, мою відповідь.
-Тимофій, виїжджати треба в суботу, у нас три дні.
-Тоді в п’ятницю готуєм мотоцикл до поїздки.
Слова Тимофія додали мотиваці. Я подзвонив до Тараса, Олега, Володі, Саші та до ще кількох байкерів і всі мене підтримали.
-Алла, ми в суботу будемо готові. Виїжджаємо в досвіта.
Підтримка мотоспільноти це був черговий поштовх рухатися вперед і знак, що я все роблю правильно.
Я був впевнений, що б не сталось в дорозі, разом ми все подолаємо. У мене була хороша команда, яка вірила вмене, вірила в божевільного романтика, який марив тим, щоб люди з інвалідністю жили повноцінним життям. Щоб мріяли і ніколи не відступали від своїх мрій, а втілювали їх в реальність. Щоб ламали радянські стереотипи про людей з інвалідністю і щоб відчували себе повноправними членами суспільства. В цей момент мені навіть здалось, що всі ці роки я шукав справжню команду з якою я зможу показати широкому загалу, що інвалідність НЕ кінець життя.
В п’ятницю, за день до виїзду, Тимофій провів ревізію мотоцикла. Він замінив мастило, бензо фільтри, відрегулював клапана, перевірив усі тяги та болти, чи не відкрутились і мотоцикл до поїздки був готовим. Мене тішило, що в моєму оточенні не було нитиків, які б казали: Та ця стара рухлять не доїде до межі з Івано-Франківською областю. Та ні, Іване, тобі потрібне щось надійне і спеціалізоване, це ж совкове лайно, яке постійно буде ломатись.
Все це лише відмовки, які, якщо не тягнуть вас на дно, то точно не дають рухатися вперед.
З власного досвіду можу сказати, що чим більше мій мотоцикл ломався і чим більше я хотів його вдосконалити, тим більше вмене появлялось людей, які хотіли мені допомогти його поремонтувати. Можливо це звучатиме смішно, але чим старіший у вас мотоцикл, тим більше у вас буде пригод і нових знайомств. Звісно, що якби вмене була можливість вирушити в мотоподорож на Харлеї чи Хонді, я б обрав їх. Але такої можливості вмене не було і я вирішив, що краще я їздитиму на старому Дніпрі до сусіднього села і назад, чим мріятиму на ліжку про мотоподорожі на японському мотоциклі і нікуди не поїду взагалі. Річ не втому який у вас мотоцикл, а в тому, чи дійсно ви хочете вийти з зони комфорту, яка створена в межах вашої кімнати і нав’язана суспільством. Чи ви лише шукаєте собі виправдання, щоб відмовитись від своєї мрії.
Ця мотоподорож в Карпати була не лише зйомкою в фільмі, а черговим вибором між комфортом на своєму ліжку в теплій кімнаті та екстримом, який нас чекав в дорозі на полонину Стеришора. Якщо б я відмовився від цієї поїздки, ми б зняли банальну документалку в стінах моєї хати, яка б показала рутину в якій немає радості, в якій немає справжнього життя, якого заслуговує кожна людина. І в цьому фільмі разом з режисерами ми намагалися показати, що інвалідність НЕ повинна стати на заваді до мрії людини. Мрії у кожного з нас різні. У когось стрибнути з парашутом, в іншого політати на повітряній кулі чи почати співати, а моєю стали мотоподорожі. Кожному своє і не варто орієнтуватись на інших, закачуйте рукава і пахайте до здійснення своєї мрії.
Початок зйомок
-Іван доброго ранку. В мою кімнату зайшли Марічка та Алла з двома хлопцями операторами, які почали знімати, як я готуюсь до мандрівки. Все відбувалось без наігрування і всі були самі собою. Тільки я вдягнувся, як на подвір’я один за одним почали за’їжджати мотоцикли і хоч на вулиці була середина жовтня, але світило сонечко і радувало своїм теплом. На вулиці був густий туман і ми зробили декілька дублів з дрона та з багажника автомобіля. Знявши неймовірну красу мого рідного села та багатогранних кольорів природи, які пофарбували дерева і після цього ми рушили в Карпати.
Дорога була рутинною та добре знайомою, але саме цікаве нас чекало попереду. Коли в Яремче ми виїхали з заправки і проїхали не більше 200 метрів, мій мотоцикл почав погано працювати. Складалось враження, що перестав працювати один циліндр і ми змушені були зупинитись, щоб знайти та усунути причину несправностей. Зупинились цілою колоною з дев’яти мотоциклів на дорозі з інтенсивним рухом автомобілів, і всі учасники нашої мотоколони обступили мого Дніпра та почали шукати причину поломки. Я нервував сидячи в кріслі бокового причепа і мій стан був нульовим, я впав в якись ступор і вчергове почав задавити собі ці питання: Ну чому ж це знову сталось зі мною? Чому саме в день зйомок він зломався? І саме гірше те, що я особисто не можу нічого зробити. Лише спостерігаю, як мої друзі метушаться в пошуку несправності.
Я довго потім думав чому так сталось.
І напевне це було потрібно для прийняття всієї ситуації, щоб я ще раз мав можливість зрозуміти і оцінити, яка крута вмене була команда. Коли все йде гладко, ми починаємо це сприймати як належне і тоді, якщо стаються маленькі труднощі, ми не можемо знайти з них виходу. І як раз в цей момент коли мій мотоцикл почав хандрити, це був знак, щоб показати не лише мені, але й у фільмі, глядачам, як долаються труднощі, коли поруч люди, з якими ти дивишся в одному напрямку, бо цієї поломки не було прописано. Хоча… Як сказала креативна продюсерка Суспільного, Зоряна Биндас: ‘’Сценарій фільму, твоє життя Іван’’.
Оператори знімали момент поломки та як її усували і коли хлопці запустили мотоцикла і він почав працювати рівно та без перебоїв. Я відчув, що тривога відійшла, на душі стало радісно. Прийшло розуміння, що якщо в наше життя приходить негатив, ти повинен його змінити перше в своїй голові, в своїх думках, в своєму серці. Хто зна, можливо ця поломка вберегла мене від якогось нещасного випадку, який мене очікував попереду і тепер я отримав зелене світло від всесвіту до своєї мрії. Та я був щасливий, що мій Фенікс гарно працював і ми вирушили підкоряти полонину Стеришора.
Єдиним хто знав маршрут був наш гід, місцевий гуцул, Василь.
І це напевне добре, що ніхто з нашої команди не знав цієї дороги. Бо те, що нас чекало попереду було конкретним екстримом. І саме тому, на мою думку, підприємливий гід вирішив не ділитись з нами тим, що нас чекає на шляху в гору. Перші здивовані обличчя я побачив ще майже на початку підйому, коли нам на зустріч спускалися туристи на позашляховиках з потужними двигунами. Люди знімали нас на телефони і перепитували чи ми дійсно збираємось на цьому мотоциклі доїхати до вершини гори. І ми щиро відповідали, що саме це і є нашою метою. Вони посміхались, бажали нам щасливої дороги, та дивлячись на старого Дніпра, мало вірили в наш успіх. Але в цей успіх вірили ми, і ця віра додавала нам сил на складних ділянках. Сидячи на мотоциклі, я не міг спочатку оцінити підйоми на які ми виїжджали.
Та я слухав роботу двигуна і в якийсь моменти мені здавалось, що він просто не витримає, і заклинить. Але Тимофій зупинявся і тоді хлопці, що їхали позаду нас, обганяли, ставили свої мотоцикли за пагорбом, пішки спускались в низ і штовхали мотоцикл зі мною, щоб ми подолали цю перешкоду довжиною у 100-200 метрів і після короткого відпочинку, ми знову вирушали в дорогу. Мотоцикл неначе оживав і з новими силами ніс нас вперед до цілі. Ми проїжджали за декілька сантиметрів колесом бокового причепа від обривів, сунули фартухом коляски каменюки і продовжували свій шлях. Я відчував якись духовний зв’язок з байком в оточенні Карпатських лісів, гір і потужної команди, яка завжди приходить на допомогу. В ці моменти я знову почав ловити себе на думці, що в нашій країні стільки красивих місць в яких я не був. І мій мотоцикл один зі способів відвідати хоча б невелику частину цих місцин.
Подолавши найскладніші ділянки нашого маршруту, ми виїхали на хребет гір і нарешті побачили цю красу, заради якої вирушили в цю подорож.
Карпати зачаровували нас своєю красою. Вони були одягнені в особливе жовто-червоне вбрання, а повітря було зовсім іншим, і я вдихав його на повні груди. Цей день був ще особливий тим, що саме 14 жовтня настало друге й останнє того року сонячне затемнення. Ми його не дочекались, але ми побачили захід сонця під час якого панувала атмосфера затишку та спокою. Романтичне сяйво променів перенесло нас у казку, де магічним чином уповільнюється час. Я настільки захопився цією красою, що забув навіть наробити фотографій, щоб хоч якось закарбувати це диво природи, але на щастя декілька світлин зробили дівчата. Якщо люди з інвалідністю матимуть можливість насолоджуватись подібною красою, то їхнє бажання до активного життя буде значно вище і ми всі повинні це зрозуміти.
Крок за кроком
Я сподіваюсь, що в цьому фільмі мені вдалось передати всі ті відчуття та емоції, які я отримав від цієї мандрівки, а саме важливе, що я зміг показати, що не варто відмовлятись від своєї мрії, а потрібно крок за кроком йти до неї. До нас підходили туристи, розглядали мій мотоцикл і з неприхованим здивуванням запитували, я ми цим музейним експонатом піднялись на цю вершину…
Дорога в низ, була не менш екстремальною. Коли ми під’їхали до першого серйозного спуску, то Тимофій гальмував і заднім колесом і переднім і двигуном. Через допущені мною помилки в проектуванні бокового причепа, мене разом з кріслом колісним кидало в усі боки, я зсувався з крісла попри те, що був прив’язаний до нього і Тимофієві доводилось зупинятись, щоб мене поправляти і після кожного такого спуску ми видихали і говорили один до одного: ‘’Слава Богу ми його пройшли’’.
Подолавши усі труднощі в підкоренні цієї вершини і спуску в низ, я відчув, що хочу ще більше вдосконалити свій байк. Я вже розумів де я допустив помилки і що треба виправити. Такі ж думки були й у хлопців і коли ми зайшли в ресторан повечеряти, то вже обговорювали, що треба змінити до наступних поїздок.
Шлях до мрії. Розділ IIX. Реставрація та вдосконалення
Мене чекали довгі шість місяців, які я провів в чотирьох стінах, періодично беручи участь в продовженні зйомок фільму ‘’Без перешкод’’, та закінчуючи роботи над книжкою ‘’ЖИВИ’’, яку я написав і в грудні почав продавати в електронному варіанті, а виручені кошти збирав на реставрацію свого мотоцикла, і двадцять відсотків віддавав на ремонт мотоциклів для ЗСУ.
Я не люблю зиму. Бо змушений багато часу проводити в хаті, але в цей час я обдумовую, чим буду займатися весною та літом, а це була реставрація та вдосконалення мого старенького Дніпра. Це перетворюється в справжні пригоди та щастя, яке наповнює моє життя прекрасними емоціями і бажанням щось змінити. Тому зима швидко пролетіла і я вже декілька разів відвідав свій гараж, обійняв мотоцикла і навіть вікотив його на вулицю. Я всю зиму моніторив в інтернеті відео в яких показували, як вдосконалюють мотоцикли різних моделей і зараз справді багато чудових механіків, які створюють щось ексклюзивне. Такого особливого, не як у всіх байка, мріяв створити і я. Але оскільки мої руки через травму, не могли втілити те, про що я мріяв, то всі мої задуми взялися реалізувати мої друзі, Олег Венгренович та Тимофій Безпалько.
Олег Венгренович та Тимофій Безпалько
Вони мали зробити з мого старого Дніпра, щось особливе, приголомшливе, мотоцикл на якому хотілося їздити і якого не було ні в кого. Я закохався в цей мотоцикл ще більше, бо все що я мріяв зробити з цим мотоциклом, хлопці втілили в життя. Це був шалений розряд від усіх негативних емоцій. Це момент, який змінив шлях того ким я став. Це був момент коли час зупинився. Цей мотоцикл виглядав як звір. Лютий та гордий і десь між радістю на обличчі та мурашками по тілу. Я знав, що ці хлопці зроблять те, про що я мрію. Дніпро, якого мій покійний дідусь купив в 1979 році і який був швидше мінітрактором для села, як засобом для пересування, отримав інше життя і став таким, як я уявляв його крайні пів року.
Це був мій перший мотоцикл і він став моїм надійним другом. Я ставав залежним від духу їзди та вільним в своїх мріях, бо розумів, що цей мотоцикл, який вдосконалили мої друзі допоможе відкрити мені нові місця нашої прекрасної країни. Він допоможе мені відкрити Україну по новому. Так, я розумів, що старий опозитний двигун не є надійним і може зламатись в любий момент. Але ж і я далеко в ненайкращі формі. Я взяв стару, забуту, зношену залізяку і перетворив її в щось незвичайне, що приносить позитивні емоції та допомогає мені почуватись вільним і це мотивувало мене. Чотири роки роботи над мотоциклом, здається багато, але я розумію, що то ще не кінець. Попереду буде ще багато змін, як в цьому байку, так і проекти з новими мотоциклами. Але цей Дніпро має особливе значення в моєму житті.
Шлях до мрії
Ракети, які запущені ворогом з країни гниль, яка помилково називається росія, неодноразово пролітали над моєю домівкою і я не раз ловив себе на думці, що смерть дуже близько. Тому найбільшою і незмінною цінністю для мене було показати суспільству, що люди з інвалідністю повинні жити повноцінно. Тисячі наших захисників та захисниць отримали інвалідність і моїм обов’язком було докласти усіх зусиль, щоб хоч одна людина побачила, що інвалідність не є перепоною жити, мріяти і реалізовувати свої мрії. Бо в день коли людина покине цей світ, все стає неважливим: гроші, земля, будинки, зв’язки, одяг, ресторани в яких ви відпочивали, автомобілі.
Навіть мій Дніпро, який має особливе значення в моєму житті, для Бога нематиме жодного значення. Все втратить сенс, все сміття, тому я часто задумуюсь про життя вічне про яке згадується в Біблії. Там сказано в Євангелії від Матвія: ‘’Не складайте собі скарбів на землі, де міль та іржа знищать їх, де злодії можуть вдертися та викрасти їх. Краще збирайте скарби для себе на Небі. Де ні міль, ні іржа не понівечать їх, де злодії не вдеруться й не викрадуть їх’’.